Щастя і Кохання
- Куди йде кохання? - запитало маленьке Щастя у свого батька.
- Воно вмирає, - відповів батько. Люди, синку, не бережуть те, що мають. Просто не уміють кохати!
Маленьке Щастя задумалося: "Ось виросту великим і стану допомагати людям!"
Йшли роки. Щастя підросло і стало великим. Воно пам'ятало про свою обіцянку і щодуху прагнуло допомагати людям, але люди його не чули. І поступово Щастя з великого стало перетворюватися на маленьке і чахле. Дуже воно злякалося, якби зовсім не зникнути, і відправилося в далеку дорогу, аби знайти ліки від своєї недуги.
Довго чи коротко йшло Щастя, не зустрічаючи нікого на своїй дорозі, лише стало йому зовсім погано. І зупинилося воно відпочити. Вибрало розлоге дерево і прилягло. Лише задрімало, як почуло кроки, що наближаються.
Розплющило очі і бачить: йде по лісу старець весь в лахмітті, босий і з палицею. Кинулося Щастя до нього:
- Сідайте. Ви, мабуть, втомилися. Вам потрібно відпочити і підкріпитися.
У старого підкосилися ноги, і він буквально звалився на траву. Трохи відпочивши, мандрівник повідав Щастю свою історію:
- Образливо, коли тебе вважають таким старим, а я ще молодий, і зовуть мене Кохання!
- Так це ви Кохання?! - здивувалося Щастя. Але мені говорили, що Кохання це найпрекрасніше з того, що є на світі!
Кохання уважно поглянуло на нього і запитало:
- А тебе як звуть?
- Щастя.
- От як? Мені теж говорили, що Щастя має бути прекрасним. І з цими словами воно дістало зі свого лахміття дзеркало.
Щастя, поглянувши на своє віддзеркалення, голосно заплакало. Кохання підсіло до нього і ніжно обійняло рукою.
- Що ж з нами зробили ці злі люди і доля? - схлипувало Щастя.
- Нічого, - говорило Кохання, - Якщо ми будемо разом і станемо піклуватися одне про одного, то швидко станемо молодими і прекрасними.
І ось під тим розлогим деревом Кохання і Щастя уклали свій союз ніколи не розлучатися. З тих пір, якщо з чийогось життя йде Кохання, разом з ним йде і Щастя, порізно їх не буває. А люди до цих пір зрозуміти цього не можуть.
Немає коментарів:
Дописати коментар